"Воєнна історія" #1_3 за 2004 рік

ДОСЛІДЖЕННЯ, ПОВІДОМЛЕННЯ

ПОВСТАНСЬКИЙ РУХ СЕЛЯН У ВІЙСЬКОВІЙ ІСТОРІЇ УКРАЇНИ:
ДО ПОСТАНОВКИ ПРОБЛЕМИ

Юрій КОТЛЯР,
кандидат історичних наук, доцент, завідувач кафедри історичних дисциплін Миколаївського навчально-наукового центру Одеського Національного університету імені І.І. Мечникова

Історія повстанства в контексті військової історії України до сьогодні залишається однією із найменш вивчених ії сторінок. Особливо це стосується співвідношень між селянським повстанським військом і регулярними формуваннями в період Української національної революції. Складовими частинами військової історії України є історія Збройних сил, історія військової думки, військової техніки, історія військ та історія повстанства. Саме на останньому ми і спробуємо зупи-нитися в нашій роботі.
Поглиблене вивчення вітчизняної військової історії дуже важливе з погляду її становлення як науки, оскільки через низку обставин об'єктивного та суб'єктив-ного характеру на теренах України вона розвиватися просто не могла. Найголовніша причина полягала в колоніальному статусі України в часи її перебування у складі СРСР, а також пов'язана з цим відсутність спеціальних наукових установ, які б розробляли проблематику національної військової історії. Існуючі наукові інституції загальносоюзного значення не приділяли їй практично жодної уваги, а якщо і торкалися її у контексті інших проблем, то надто тенденційно і однобоко.
Не буде перебільшеним твердження, що історію України взагалі, та її Збройних сил зокрема, ми розпочинаємо пізнавати заново, так як вона була сфальсифікована. Військової історії України фактично не було зовсім, бо будь-яке об'єктивне дослідження, пов'язане з героїчним минулим українського народу, проголошу-валося "буржуазним націоналізмом" з усіма наслідками для автора, що звідси випливали. Це особливо неприпустимо в наш час - час становлення Збройних Сил України, коли не лише фахівцям, а й широкому загалові потрібно чітке розуміння багатовікових військових традицій українського народу.
Однією з найменш досліджених сторінок військової історії України є повстанський рух. Радянською історіографією, за винятком праць П. Балкового та М. Суп-руненка [1], українське повстанство трактувалось, як бандитизм, контрреволю-ційна, бездумна, руйнівна стихія [2], а українські повстанські отамани поставали в карикатурному вигляді.
Не набагато краще становище з висвітленням повстанського руху науковцями з української діаспори, які більше писали про Українських Січових Стрільців, Галицьку армію, а якщо й згадували повс-танство, то як "горезвісну отаманщину", що підривала становлення української державності [3]. Показовим щодо цього є видання І. Тиктора "Історія українського війська", в якому зовсім немає матеріалів про повстанство та українські військові формування радянської сторони, зокрема про "Червоне козацтво" [4]. Проте, незважаючи на всі недоліки, дана праця дотепер є фактично єдиним фундаментальним дослідженням з військової історії України.
В наш час ситуація з вивченням історії Збройних Сил України дещо покращилася. Так, вийшла солідна праця "Історія Українського війська. 1917-1945", де в ряді статей здійснюється спроба розглянути військову історію України XX ст. [5]. Побачили світ і невеликі монографії В. Голубка, Я. Конотопенка, Б. Савчука [6], які в невеликому обсязі намагаються розкрити головні питання становлення Збройних Сил України. Певні проблеми військової історії України та повстанства розглядаються в періодичній пресі [7] і окремих публікаціях [8]. Проте давно назрілою потребою є написання нової ко-лективної аналітично-синтетичної праці "Історія Українського війська", яка б акумулювала в собі досвід попередників і ті нові ідеї, які притаманні сучасним працям.
З огляду на це дуже свіжо і актуально звучать слова С. Петлюри: "Знання спе-ціально воєнної історії нашого краю є не тільки потрібними, але й обов'язковими для українських військових кіл... Вихо-вуючи національну армію у дусі любові до Батьківщини і самопожертви для неї, не можемо цього завдання доконати, коли не дано ясного образу минулої воєнної боротьби українського народу за свою державну волю. А в цьому образі є стільки лицарського, величавого і приваб-люючого, поруч з тяжким і трагічним, що воно викликатиме найбільші емоції у душі вояка і збуджувати буде найшляхет-ніші струни його душі." Однак "... лектор цієї дисципліни сьогодні опинився б у дуже скрутних умовах через брак суціль-них і зводчих праць у даній галузі" [9].
Збройні Сили України мають славну історію, початок якої сягає в сиву дав-нину.
Що ж до українського військового мистецтва в цілому, і повстанського зокрема, то побутувала думка, що його взагалі не існувало. Так, через "Історію Українсь-кого війська" І. Тиктора проходить ідея, що українці, як споконвічні гречкосії, здавна не були добрими вояками, що українців завжди вчили військовому мис-тецтву чужинці, починаючи з норманів. Як зазначає зокрема І. Крип'якевич, саме варяги принесли українцям лад, органі-зацію війська, послух, дисципліну, "зразки солідарності", "завзяття, рухли-вість, витривалість", "дух ініціативи, самопожертви, лицарства". Згідно з таки-ми постулатами і в наступні століття військовими вчителями українців мали бути поляки, литовці, татари, французи, німці, австрійці, росіяни.
Усе це суперечить історичній правді. Бо за часів скіфських війн з персами та О. Македонським проукраїнське війсь-кове мистецтво непрямої стратегії вчило перемагати малою кров'ю завдяки ма-невру. Саме українське військове мисте-цтво було розвинене запорозькими коза-ками під час переможних походів на турків, татар, поляків.
Не менший внесок у розвиток українського військового мистецтва зробило повстанство у XX ст. Це відзначили всі військові професіонали, починаючи з російських генералів Слащова та Дені-кіна, і закінчуючи червоними воєно-начальниками, зокрема Фрунзе та Затон-ським. Можна по-різному оцінювати Н.І. Махна, але поза всяким сумнівом, що саме в Україні вперше в історії євро-пейського військового мистецтва наро-дилася тактика великомасштабної парти-занської війни.
Не слід забувати і про талановитих воєноначальників, яких висунуло україн-ське повстанство. Тут і Махно, якого де-котрі закордонні професіонали вважають за кращого полководця того часу, що сказав нове слово в стратегії, оператив-ному мистецтві і тактиці громадянської війни. Це і Болбочан, кримський похід якого ще по-справжньому не оцінено ні з військово-професійної точки зору, ні з політичної. Це також Зелений, Григор'єв, Тютюнник, Божко, Павловський, отаман "Холодного Яру" Чучупака, президент Висунської республіки Юхименко, на-чальник штабу Баштанської республіки Тур та багато інших.
Повстанство в 1918-1923 роках виробило невідому раніше тактику боротьби з регулярними військами більшовиків. При загрозі розгрому селянський загін само-розпускався, а після відходу червоно-армійських частин знову збирався. Таким чином боротьба продовжувалась. За нашими підрахунками тільки на Півдні України в період з березня по серпень 1919 року діяло 238 подібних повстан-ських загонів [10].
Повстанський рух став основою радянської підпільно-партизанської бороть-би в роки Другої світової війни та діяль-ності Української Повстанської Армії, які були спадкоємцями бойових традицій першої чверті XX століття.
Всі історичні аналогії, пов'язані з відродженням державності у народів, свідчать про те, що армії завжди вирос-тали з повстанського руху. Спершу під-німався народ, потім він озброювався, його провідники приходили до влади, відроджуючи державність, і створювали на тій же ідеологічній базі власні дер-жавні Збройні Сили. Ідеологічна база була стара як світ, а саме - відродження націо-нальної свідомості, відродження народу, звільнення від окупантів, створення влас-ної держави. А починалося все з анти-народної політики попередніх можно-владців, які довели ситуацію до народ-ного повстання.
На жаль, ці історичні аналогії не підходять для України. Створення Збройних Сил і повстанський рух тут найчастіше існували окремо. Можливо, саме в цьому крилася головна причина того, що Україна довгий час не могла відродити власної державності.
В княжі часи Київська Русь та Галицько-Волинська держава досягли європейського рівня могутності, незва-жаючи на велику кількість ворогів, серед яких найстрашнішими були татари. Військові сили в княжу добу будувалися на основі своєрідного симбіозу - регуляр-ного війська (дружини) і народного ополчення. Подібна практика існувала протягом багатьох століть, що і дало можливість княжому варіанту української державності проіснувати достатньо довго.
Козацький етап існування Української державності вивів на міжнародну арену християнський лицарський орден - Запорозьку Січ. Козацтво, загартоване в багаточисленних війнах з турками, татарами та поляками, являло собою професійних воїнів - одних з найкращих у Європі піхотинців. У той же час головна селянська маса українців зазнавала націо-нального, релігійного та кріпосного гноб-лення з боку магнатів і шляхти Речі Посполитої. Між ними виникали певні об'єднуючі елементи, особливо в селян-сько-козацьких повстаннях першої поло-вини XVII ст. Проте Запорозька Січ і селянство здебільшого діяли окремо. І лише в період національно-визвольної війни 1648-1657 рр. Б. Хмельницький зумів об'єднати професійні війська (Запо-розьку Січ) і силу народного гніву (пов-стале селянство), що і дало можливість побудувати Українську козацьку державу. На жаль, час її існування був коротким. І не випадково у XVIII ст. відбулися пов-стання гайдамаків - опришків, де селяни діяли за власним розсудом. Загинула і Запорозька Січ, яка без народної підтримки не змогла протистояти російським військам.
Початок XX століття - один із найбільш трагічних періодів відновлення та існування української державності. Крок за кроком змінювалися національні варіанти державності: Центральна Рада, Гетьманат, Директорія УНР, ЗУНР, одноосібно існувала проросійська Радянська Україна. Були спроби, не зав-жди вдалі, створення власних Збройних Сил - національного та радянського напрямів. Але головна маса українського народу - селянство, виявилося фактично поза межами боротьби за державність. Повстанський рух діяв як окрема сила в період громадянської війни. Його допо-могою користувалися національні сили (Директорія УНР), більшовики. Проте прослідковувалась тенденція до само-стійних дій - окремо, у регулярних військ, і окремо повстанства.
Період Другої світової і Великої Вітчизняної воєн показав приклади взаємодії регулярних військ і партизанського руху, що і дало змогу Радянському Союзу вистояти у боротьбі з фашистами. Проте, сам повстансько-партизанський рух ви-явився розколотим на два напрями - радянський і національний (ОУН-УПА). Даний розкол і призвів у кінцевому результаті до того, що ще одна спроба від-новити українську державність виявилася марною.
Таким чином в історії України, і особливо у її військовій історії прослідковує-ться дія одного чинника, який ми нази-ваємо "феноменом повстанства". Існу-вання державності в Україні можливе, крім всіх інших причин, при тісній взаємодії двох факторів - професійної (регулярної армії) і народного руху (повстанства). Так було в княжі часи (дру-жина і ополчення) та добу Б. Хмельниць-кого (козацтво і селянство). Якщо ці фактори діють окремо, існування Україн-ської держави виглядає проблематичним, недовгим (періоди національно-визволь-ної революції 1917-1920 рр. та Другої світової війни) [11].
Загалом, існування війська завжди було гарантом існування держави, тому на проблеми творення Збройних сил необ-хідно звернути якнайбільшу увагу, особ-ливо тепер, коли тільки закладено основи Української незалежної держави.Історія українського війська свідчить, що при всіх більш-менш сприятливих умовах українці намагалися брати в руки зброю, творити власні військові формування, з глибокою вірою, що лише збройна сила і могутність можуть стати фундаментом незалежності нації й держави. Вивчаючи військову історію України не слід забу-вати і про фактор повстанського руху, який відіграв суттєву роль в багатьох історичних процесах.

Джерела

1. Балковий П.М. Війна без флангів. Партизансько-повстанська боротьба українського народу проти білогвардійців та інтервентів у 1918-1920 рр. - К., 1966; Супруненко М.І. Боротьба трудящих України проти денікінщини. - К., 1979.
2. Білан Ю.Я. Героїчна боротьба трудящих України проти внутрішньої контрреволюції та іноземних інтервентів у 1918-1920 рр. - К., 1957; Кулик І. Боротьба робітників і селян за встановлення і зміцнення Радянської влади на Україні (1917-1920). - К., 1947.
3. Гунчак Т. Україна: перша половина 20 ст. : Нариси політичної історії. - К., 1993; Полонська-Василенко Н. Історія України: У 2 т. - К., 1992.; Мороз В. Україна в двадцятому столітті. - Тернопіль, 1992; Стахів М. Україна проти більшовиків. Нариси з історії агресії Совєтської Росії. -Кн. 1,2. - Тернопіль, 1992.
4. Історія українського війська. - Т. 1, 2. - К., 1994-1995.
5. Історія Українського війська. 1917-1995 / В.Гриневич, Л.Гриневич, М. Малецький. - Львів, 1996.
6. Голубко В. Армія УНР 1917-1918. Утворення та боротьба за державу. - Львів, 1997; Конотопенко Я.І. Нариси з історії розвитку Збройних сил України. - Миколаїв, 1996; Савчук Б.П. Збройні сили України: етапи вічного походу. - Рівне, 1992.
7. Розумцев О. Армія і влада // Розбудова держави. - 1999 - № 1-6; Солдатенко В.Ф. Становлення української державності і проблема Збройних сил (березень-квітень 1918р.) // Український історичний журнал. - 1992 - № 5-8, 12; Гарчева Л. Збройні сили Центральної влади в лютому-квітні 1918 // Військо України. - 1993 - № 8; Улянич В. Жили-були батьки-отамани, або чому треба вивчати повстанських рух в Україні // Голос України. - 1994 - 26 березня; Ластовський В. Червоні, зелені, і жовто-блакитні // Старожитності. - 1994 - № 7-8.
8. Верстюк В.Ф. Махновщина. - К., 1992; Коваль Р. Отамани Гайдамацького краю. - К., 1998; Кравце-вич В. Украинский державный флот: очерки. - К., 1992; Литвин М.Р., Науменко К.Є. Історія галицького стрілецтва. - Львів, 1991; Шитюк М.М. Партизанський і підпільний рух на території Миколаївщини в 1941 -1944 рр. - Миколаїв, 1996.
9. Петлюра С. "Табор" Чергові проблеми військового будівництва в українській військовій літературі// Петлюра С. Статті. - К., 1993. - С. 300-301.
10. Котляр Ю.В. Повстанський рух селян Півдня України. Висунська і Баштанська республіки (1919-1920 рр.). - Миколаїв, 1999. - С. 42.
11. Котляр Ю.В. Військова історія України. - Миколаїв - Одеса, 2000. - С. 88-89.

До змісту "Воєнна історія" #1_3 за 2004 рік