"Воєнна історія" #4_6 за 2004 рік

ДОСЛІДЖЕННЯ, ПОВІДОМЛЕННЯ

Будівництво Військ Протиповітряної Оборони України на основі об’єднання Військово-Повітряних Сил та Військ Протиповітряної Оборони (1992-1996 рр.)

Ігор СОКАЛЬ,
підполковник, кандидат історичних наук, старший викладач кафедри інформаційно-пропагандистського забезпечення та військової журналістики Національної академії оборони України

Державна програма реформування та розвитку Збройних Сил України на період до 2005 р. головною метою діяльності державного та військового керівництва України визначає створення сучасної моделі Збройних Сил України - оптимальних за чисельністю, мобільних, добре озброєних, всебічно забезпечених та навчених, які спроможні були б виконати покладені на них завдання в будь-яких умовах і в той же час не були занадто обтяжливими для держави. Передбачено подальшу оптимізацію структури Збройних Сил [1, с. 3].
12 грудня 2000 р. на колегії Міністерства оборони України було визначено завдання будівництва на основі Військово-Повітряних Сил та Військ Протиповітряної Оборони нового єдиного виду Збройних Сил, який буде відповідати за оборону держави в повітряному просторі [2, с. 2]. Проте, для Збройних Сил України проблема будівництва єдиного виду на основі ВПС та Військ ППО не є новою. Перші спроби об'єднання цих двох видів Збройних Сил було здійснено в 1992-1996 роках.
11 жовтня 1991 р. Верховна Рада України затвердила Концепцію оборони і будівництва Збройних Сил України, яка відбивала концентровані погляди керівництва держави на воєнне будівництво. Відповідно до Концепції формування Збройних Сил України повинно було здійснюватися шляхом поетапного скорочення і послідовного переформування військ Київського, Одеського, Прикарпатського військових округів, чотирьох повітряних армій, окремої армії протиповітряної оборони, ракетної армії та Чорноморського флоту [3, с. 277-278].
Концепцією було визначено, що Збройні Сили України складатимуться із трьох видів - Сухопутних військ (Військ наземної оборони), Військово-повітряних сил та Сил протиповітряної оборони (Війська повітряної оборони), Військово-морських сил та будуватимуться за принципом розумної достатності [4, с. 88].
6 грудня 1991 р. Верховна Рада прийняла надзвичайно важливі для військового будівництва Закони - "Про оборону України" і "Про Збройні Сили України" [5, с. 771].
На підставі прийнятих Верховною Радою України законів Президент України Л. Кравчук 12 грудня 1991 р. видав Указ "Про Збройні Сили України", згідно якого вимагалося не пізніше 20 січня 1992 р. подати на затвердження Президенту України план створення структури Збройних Сил [6, с. 36].
В Законі України "Про Збройні Сили України" в редакції від 6 грудня 1991 р., в статті 4 було визначено, що Збройні Сили України складаються з таких видів:
Сухопутні війська (війська наземної оборони);
Військово-повітряні сили (війська оборони повітряного простору);
Військово-морські сили [6, с. 27].
Як зазначали Міністр оборони генерал Костянтин Морозов та голова Комісії з питань оборони та державної безпеки Верховної Ради України Василь Дурдинець, під час роботи над проектами Законів, трьохвидовою структурою державне та військове керівництво України намагається окреслити поділ сфер відповідальності за оборону держави за кожним видом Збройних Сил: на суші, в повітрі і на морі [7, арк. 143].
На території України на момент проголошення нею державної незалежності базувалися чотири повітряні армії військово-повітряних сил і одна армія протиповітряної оборони, проте як види Збройних Сил вони ще не були сформовані - не було ні органів центрального управління видами, не були призначені командувачі.
Військово-повітряні сили включали в себе: 24-у повітряну армію ВГК стратегічного призначення (штаб управління армії у Вінниці), 17-у повітряну армію (штаб управління армії в Києві), 5-у повітряну армію (штаб управління армії в Одесі), 14-у повітряну армію (штаб управління у Львові), які, у порівнянні з військами ППО, являли собою досить могутню структуру, що включала в себе близько 3000 літальних апаратів (з них 1500 бойових літаків), 10 авіадивізій, 669 військових частин (у тому числі 49 авіаполків), 7 авіаційних училищ (у тому числі 3 льотних), понад 122 тисячі військовослужбовців та 22 тисячі цивільних працівників. Така велика кількість авіації різного призначення була пов'язана з наступальною доктриною колишнього СРСР і тими стратегічними завданнями, які стояли на випадок війни перед авіаційним угрупованням на території України [8, с. 9-14].
У складі Військово-Повітряних Сил найбільш сучасними, на думку вітчизняних та зарубіжних фахівців, за своїми тактико-технічними даними на той час були Міг-29 і Су-27 [9, с. 26].
Війська Протиповітряної Оборони включали в себе 8-у Окрему армію протиповітряної оборони (штаб управління армії знаходився в Києві) та 28-й корпус ППО (штаб управління - м. Львів), підпорядкований на момент розпаду СРСР 2-ій окремій армії ППО (м. Мінськ). 28 корпус ППО було включено до складу 8-ї окремої армії ППО України 24 січня 1992 р. [10, арк. 45].
Чисельність особового складу військ ППО на 1992 р. складала приблизно 67 тисяч військовослужбовців [11, с. 3].
Навесні 1992 р. відбулося чергове загострення україно-російських відносин, що пов'язано, в першу чергу, з проблемою розподілу Чорноморського флоту та претензіями керівництва Російської Федерації стосовно територіальної приналежності Криму. Необхідно було прискорювати роботу щодо будівництва Української Армії та інших структур, що забезпечують обороноздатність держави. Указ Президента України № 209 від 5 квітня 1992 р. зобов'язував Міністра оборони України прискорити роботу щодо створення національних Збройних Сил [12, с. 505-506].
За рекомендацією Міністра оборони генерала К.Морозова на посаду командувача Військово-Повітряних Сил України Указом Президента № 271/92 від 23 квітня 1992 р. було призначено генерал-лейтенанта Валерія Васильєва, командуючого 24-ю повітряною армією [13, арк. 61].
Керівництво ВПС на чолі з генерал-лейтенантом В. О. Васильєвим планувало на першому етапі (до 1993 р. включно) створити управління ВПС на базі штабу 24-ї авіаційної армії у Вінниці. Формувалися чотири групи оперативного управління: на заході України (Львів), на південному заході (Одеса), група управління ВТА, а також резерву і підготовки кадрів.
До 1995 р. не планувалося проводити значних скорочень особового складу. В основному вони мали бути здійснені за рахунок офіцерів, що відслужили встановлені терміни військової служби. Тільки деякою мірою скорочувався управлінський апарат і планувалася ліквідація дивізійної ланки.
Впродовж 1995-1999 рр. планувалися більш глибокі скорочення: управлінських структур, підрозділів забезпечення і баз зберігання. Авіаційні полки при цьому майже не скорочувалися.
Відповідно до директиви начальника Головного штабу Збройних Сил України від 17 березня 1992 р. про проведення організаційних заходів у ВПС почалося формування нового виду у складі Збройних Сил. 4 травня 1992 р. генерал Валерій Васильєв доповів Міністру оборони про створення командування ВПС України [14, с. 5].
Згідно статті 4 Закону "Про Збройні Сили України" від 6 грудня 1991 р. формування Військ Протиповітряної Оборони України як окремого виду Збройних Сил не було передбачено. Передбачалося, що сили та засоби 8-ї Окремої армії ППО та 28-го корпусу ППО, який до 1992 р. входив до складу 2-ї Окремої армії ППО (м. Мінськ), відразу ж почнуть приймати до складу ВПС України. Але здійснити прийом до складу ВПС цих різнопідпорядкованих структур виявилося досить складним завданням. Тому Міністр оборони у травні 1992 р. запропонував Президенту України почати формування Військ Протиповітряної Оборони України. Указом Президента України від 27 травня 1992 року № 310/92 командувачем Військ Протиповітряної оборони призначено командувача 8-ї Окремої армії ППО генерал-лейтенанта Михайла Лопатіна [15, арк. 214-215].
В ході роботи над проектами Законів України "Про Збройні Сили України" та "Про оборону України" Міністр оборони на засіданнях Комісії з питань оборони та державної безпеки Верховної Ради України висловив погляди на майбутню структуру єдиного виду Збройних Сил - Військово-Повітряних Сил України, до якого мали бути включені і Війська Протиповітряної Оборони.
За задумом Міністра оборони, що підтверджено стенограмою його виступу, на засіданні Комісії з питань оборони та державної безпеки Верховної Ради України 21 жовтня 1991 р., планувалося з 1992 р. мати у складі Збройних Сил Військово-Повітряні Сили, які включатимуть в себе зону ППО України. Зона ППО держави складатиметься з трьох районів протиповітряної оборони. До складу району ППО буде входити одна винищувально-авіаційна дивізія, три зенітно-ракетних бригади, три радіотехнічних бригади та батальйон раннього повітряного виявлення.
На території кожного району ППО повинна базуватися повітряна армія, до складу котрої мали входити три дивізії фронтових бомбардувальників типу Су-24, полк штурмовиків Су-25, розвідувальний авіаційний полк та три змішаних авіаційних полки [16, арк. 96-112]
Як бачимо, це були перші штрихи побудови майбутніх ВПС України і вже в перших проектах, які в подальшому стали Законами України з питань військового будівництва, прослідковується план створення протиповітряної оборони держави на основі єдиного виду Збройних Сил - Військово-Повітряних Сил, який буде відповідати за оборону держави у повітряному просторі.
Влітку 1992 р. командувач 14 повітряної армії генерал-майор Володимир Антонець запропонував концепцію будівництва на основі Військ Протиповітряної Оборони та Військово-Повітряних Сил єдиного виду Збройних Сил - Військ Повітряної Оборони України, шляхом поетапного їх об'єднання та реформування.
Свої пропозиції відносно створення Військ Повітряної Оборони генерал-майор Володимир Антонець направив у Комісію Верховної Ради України з питань оборони і державної безпеки. Комісія розглянула їх та направила документи до Міністерства оборони для висновків і прийняття рішення. Загалом суть пропозицій від керівництва ВПС полягала в тому, що незалежно від варіантів початку війни, основну роль у ній буде відігравати авіація і саме авіація повинна взяти на себе відповідальність за оборону держави у повітряному просторі.
28 серпня 1992 р. за участю командувачів видами Збройних Сил, військами військових округів, повітряними арміями, командирів з'єднань ППО відбулося чергове засідання колегії Міністерства оборони України, на якому затвердили план створення виду Збройних Сил - Військ повітряної оборони [17, с. 1].
В доповідній записці Президенту Леоніду Кравчуку, яку він отримав 15 січня 1993 р., генерал К. Морозов акцентував увагу на тому, що в сучасних умовах головний напрямок у збройній боротьбі визначають авіація, засоби протиповітряної оборони та космічні системи, "…за умови, коли з території України виведена тактична ядерна зброя, відповідно до міжнародних домовленостей ліквідовані ракети середньої і меншої дальності, реально тільки авіація та протиповітряні сили спроможні відіграти роль стримуючого фактора від можливої агресії будь-якої держави, яка мала б намір порушити цілісність та незалежність України…" [18, с. 171-172].
В цій же доповідній генерал К. Морозов вказував, що Міністерство оборони створення Військ Повітряної Оборони України планує провести в три етапи.
На першому етапі (до середини 1993 р.): вирішити питання про призначення командуючого єдиним видом Збройних Сил; завершити розробку наукової бази побудови нового виду Збройних Сил. На цей період командуючому Військово-Повітряних Сил підпорядкувати існуючі командування ВПС і військ ППО, сформувати єдину систему радіолокаційної розвідки та контролю повітряного простору України.
На другому етапі (до кінця 1994 р.) - завершити формування оперативно-стратегічної ланки управління за рахунок об'єднання командування ВПС і військ ППО України та оргштатних структур органів управління і військ тактичної ланки. Після завершення формування єдиного штабу та створення системи управління відповідальність за повітряну оборону держави повністю покласти на командуючого Військово-Повітряними Силами.
На третьому етапі передбачалося сформувати оперативні ланки управління: командування військово-повітряних сил районів на основі об'єднання командувань повітряними арміями та районів ППО в діючих кордонах відповідальності за протиповітряну оборону. Створення структур нового виду завершити до 1995 р.
Таким чином, як вважав Міністр оборони, це дозволить мати один вид Збройних Сил, замість двох, як і в інших передових державах світу, мати одного господаря повітряного простору, скоротити та централізувати управління військами, більш економно використовувати державні кошти на розвиток озброєння та військової техніки, матеріально-технічне забезпечення та підготовку кадрів.
14 грудня 1992 р. Міністр оборони направив Президенту України Л. Кравчуку доповідну записку, в які пропонував на перехідний період, виконуючи вимоги Концепції оборони і будівництва Збройних Сил та спираючись на рішення колегії Міністерства оборони, створити оперативну групу і ввести Указом Президента України посаду командуючого військами ВПС і ППО. Доручити командуючому та оперативній групі розробку концепції будівництва нового виду Збройних Сил України - Військ Повітряної Оборони [18, арк. 178].
28 січня 1993 р., згідно Указу Президента України № 31/93 "Про Військово-Повітряні Сили України", було започатковано будівництво єдиного виду Збройних Сил - Військово-Повітряних Сил України (Військ оборони повітряного простору) шляхом об'єднання ВПС та Військ ППО. Цього ж дня, 28 січня 1993 р., Указом Президента України № 32/93 генерала Володимира Антонця було призначено командувачем нового виду Збройних Сил [18, арк. 173].
На підставі Указу Президента України Міністр оборони віддав наказ № 29 від 17 лютого 1993 р. "Про командуючого Військово-Повітряними Силами України", згідно якого генерал-лейтенант Валерій Васильєв призначався командуючим авіацією - заступником командуючого ВПС України, а генерал-лейтенант Михайло Лопатін призначався командуючим військами ППО - заступником командуючого ВПС України [19, с.1].
Виконання плану об'єднання ВПС та військ ППО в єдиний вид Збройних Сил, на думку Міністра оборони К. Морозова, давало можливість зосередити в одних руках усі активні засоби оборони повітряного і навіть повітряно-космічного простору, поклавши відповідальність за відбиття ударів по об'єктах на території держави на один орган управління. А розвиток єдиної системи управління, замовлення техніки і озброєння, матеріального забезпечення давав економічну вигоду в умовах наростаючої в державі економічної кризи [20, с. 7].
Передбачалося, що чисельність особового складу Військ Повітряної Оборони буде становити 160 тисяч військовослужбовців [21, с. 16].
Слід зазначити, що програма переходу на трьохвидову структуру та об'єднання основних сил та засобів протиповітряної оборони в єдиному виді збройних сил відразу ж виявила опонентів. Опоненти були як серед генералітету, так і серед депутатів Верховної Ради України. План створення єдиного виду - Військ Повітряної Оборони - в першу чергу викликав спротив з боку керівництва Військ ППО України. Була боязкість того, що офіцери Військ ППО можуть опинитися в гіршому становищі, порівняно з офіцерами та генералами ВПС. І це всупереч тому, що Міністр оборони генерал К. Морозов запевняв, що "…передбачається рівноправно використовувати на всіх командних посадах фахівців як авіації, так і військ Протиповітряної оборони…" [20, с. 9].
Командування Військ ППО виступило проти планів створення ВПО. В пресі з’явилася низка публікацій, присвячених позиції командування військ ППО стосовно об'єднання. Проводилися прес-конференції за участю журналістів республіканських газет, під час яких представників преси знайомили з життєдіяльністю військ ППО, з тими завданнями, що ними вирішуються по захисту повітряних кордонів України. Працівникам преси показали Центральний командний пункт (ЦКП) Військ ППО, звідки здійснювалося керівництво протиповітряною обороною України. На прес-конференціях заявлялося, що командування Військ ППО та ВПС відстоюють принципово різні підходи до організації оборони повітряного простору України. Крім цього, з боку групи депутатів Верховної Ради України (Валерія Ізмалкова, Віктора Слюсаренка, Олексія Причкіна та інших) здійснювався тиск на Президента з вимогою відправити у відставку Міністра оборони К. Морозова, якому вказували на те, що здійснювані ним заходи реформування Збройних Сил ведуть до втрати їх боєздатності [22, с. 1].
У грудні 1992 р. депутати Комісії з питань оборони та державної безпеки Верховної Ради України здійснили поїздки з метою перевірки стану справ у ряді частин ВПС та Військ ППО. Вони побували на командних пунктах, де заслухали доповіді генералів Валерія Васильєва та Михайла Лопатіна, їх погляди на роль, місце і завдання ВПС та Військ ППО, а також перспективи реформування в єдиний вид Збройних Сил. 14 грудня 1992 р. на засіданні Комісії заслухали інформацію Міністра оборони генерала К. Морозова про стан виконання законодавчих актів з питань військової сфери та проведення заходів щодо підвищення боєздатності Збройних Сил України.
Члени Комісії дійшли висновку: формування нового виду військ є передчасним, а генерал Володимир Антонець не має чітких планів будівництва Військ Повітряної Оборони України; через некомпетентність військового керівництва на чолі з Міністром оборони падає боєздатність Збройних Сил України. Тому, на думку Комісії, з метою збереження боєздатності видів Збройних Сил - ВПС та Військ ППО на даному етапі військового будівництва, необхідно, перш за все, не здійснювати поспішних кроків, визначитися з пріоритетами розвитку ВПС та Військ ППО, розробити їх нові оргштатні структури, положення про Війська Повітряної Оборони, створити систему управління ними і лише після цього прийняти рішення про об'єднання ВПС та Військ ППО в рамках Військ Повітряної Оборони України [23, арк. 5-6].
Проте Міністр оборони Костянтин Морозов все ж таки впроваджував у життя план створення нового виду, не зважаючи на всі перепони. 24 травня 1993 р. наказом Міністра оборони України № 111 було введено Положення про штаб оперативного керівництва ВПС (ВООП) [20, с. 9].
Не дивлячись, що зусиллями державного та військового керівництва була все ж таки закладена правова бази формування нового виду Збройних Сил, у той же час почали все сильніше загострюватися проблеми, які ускладнили в подальшому вітчизняне військове будівництво. Перш за все, вони були пов'язані з недостатнім матеріально-технічним забезпеченням та фінансуванням на фоні посилення в державі економічної кризи. Найбільшою проблемою було падіння рівня бойової підготовки частин та підрозділів.
Особливо у важкому стані опинилася авіація як Військово-Повітряних Сил, так і винищувальна авіація Сил Протиповітряної оборони, де матеріально-технічна база підтримання боєздатності літаків була ще менш розвинута, ніж у ВПС. Військове керівництво Збройних Сил України, з метою недопущення масового звільнення пілотів з лав Збройних Сил та збереження льотних кадрів, вже в 1992 р. вимушене було йти на зменшення норм нальоту для пільгового обчислення вислуги років льотному складу.
Крім цього, були відсутні державні полігони для проведення тактичних навчань з бойовими стрільбами зенітно-ракетних частин та підрозділів. В авіації майже повністю припинилися навчально-тренувальні польоти. Паралельно йшла передача частин і підрозділів армійської авіації військових округів та авіації Військово-Морських Сил до складу ВПС України. А в перспективі стояло об'єднання авіаційних угруповань з районами ППО, яке в цілому ускладнювало керування Військово-Повітряними Силами, що розросталися, втрачаючи керованість та боєготовність. [21, с. 16].
4 жовтня 1993 р. К. Морозов подав рапорт про відставку з посади Міністра оборони, що пов'язано було, в першу чергу, несумісністю позицій Президента України та Міністра оборони у питаннях стосовно розподілу Чорноморського флоту між Росією і Україною. Президент відставку генерала Костянтина Морозова прийняв [24, с. 1].
Новопризначеному Міністру оборони генералу Віталію Радецькому з допомогою Верховної Ради України вдалося створити законодавче підґрунтя для будівництва нового виду Збройних Сил України. 23 жовтня 1993 р. було внесено зміни до статті 4 Закону "Про Збройні Сили України" і на законодавчому рівні було затверджено, що новий вид Збройних Сил України буде називатися не Військово-Повітряні Сили України, а Війська Повітряної Оборони України [6, с. 34].
Згідно наказу нового Міністра оборони України В. Радецького від 4 лютого 1994 р. продовжено будівництво Військ Повітряної Оборони. Розпочато формування Головного управління ВПО України на базі 17-ї повітряної армії. Вводиться в дію План будівництва ВПО України, який було затверджено колегією МО України [25, арк. 1].
Але вже 18 лютого 1994 р. Указом Президента № 54/94 було призупинено створення єдиного виду ЗС на базі ВПС та Сил ППО. Генерал-лейтенант В. Антонець призначається Командувачем ВПС, а генерал-лейтенант О. Лопатін - Командувачем Сил Протиповітряної оборони України. Це було пов'язано з тим, що Міністр оборони Віталій Радецький вимагав детальної підготовки та обґрунтування плану будівництва ВПО перед тим, як безпосередньо перейти до виконання практичних заходів [26, арк. 30].
20 квітня 1995 р., згідно Указу Президента № 326/95, поновлюється проведення заходів щодо створення Військ Повітряної оборони України. Командувачем новоствореного виду призначається генерал-лейтенант Михайло Лопатін, який до цього виконував обов'язки командувача Сил ППО України [27, с. 4-7].
Згідно директиви МО України №Д-32 від 9 вересня 1995 р. командуванням ВПО планувалося до 10 жовтня 1995 р. розробити організаційно-штатну структуру ВПО України. Більш поглиблено розробляється концепція створення нового виду Збройних Сил.
Пропонуючи план створення ВПО, генерал М. Лопатін враховував, що ВПС та Сили ППО хоча і розвивалися самостійно у рамках своїх відомств, але виконували поряд з частковими і загальні завдання. Такі, як прикриття військ та об'єктів від ударів засобів повітряного нападу супротивника, послаблення його ракетно-авіаційного угруповання і захист дій своєї авіації від вогню засобів ППО.
У вересні 1995 р. директивою Міністра оборони України № Д-32 визначається план утворення ВПО та організаційно-штатна структура. В ході будівництва ВПО на першому етапі планувалося (1995-2000 рр.):
? формування основних органів управління та служби командування ВПО;
розробка та обґрунтування оптимальних структур ВПО;
здіснення запланованих заходів створення єдиної і злагодженої системи управління ВПО: органів управління, системи зв'язку, командних пунктів;
розробка та обґрунтування теоретичних засад бойового застосування ВПО.
На другому етапі (до 2005 року):
завершення створення системи управління ВПО;
удосконалення організаційно-штатних органів оперативно-тактичної ланки;
створення системи матеріально-технічного оснащення і тилового забезпечення;
завершення створення єдиної системи оперативної та бойової підготовки ВПО43.
Проте план будівництва ВПО виконувався дуже повільно. Насамперед, це було пов'язано з тим, що нормативно-правова база, плани вітчизняного військового будівництва розроблялися з розрахунком на нормально-функціонуючу економіку, політичну стабільність. У багатьох планах, в тому числі будівництва системи ППО держави, прослідковувався дещо заідеалізований підхід до справи: їм бракувало обґрунтування з урахуванням реальних економічних можливостей держави.
В питанні створення ВПО також не було враховано перспективи фінансування організаційних заходів. Крім цього, Головне управління ВПО, а в подальшому Командування ВПО (з 1 серпня 1995 р.), яке створювалося для керівництва новим видом Збройних Сил - це, по суті, була ще одна додаткова штабна ланка до вже існуючих великих штабів ВПС і Сил ППО. Так, наприклад, організаційно-штатною структурою Командування ВПО України було передбачено 7 генеральських посад та 110 посад для офіцерів [28, арк. 1-2].
В цілому це збільшувало фінансові затрати, а чисельність єдиного командування за розрахунками мала зрости на 10-15%, оскільки не було фахівців, які однаково добре знали б специфіку ВПС та Військ ППО.
В червні 1996 р. процес створення ВПО України було призупинено. Командування ВПО, згідно наказу Міністра оборони від 12.05.1996 р., розформовано, а генерала Михайла Лопатіна Указом Президента України № 325/96 від 8 травня 1996 р., було звільнено з посади командувача ВПО та направлено у розпорядження Міністра оборони України [28, арк. 2].
Основними причинами невдалого будівництва єдиного виду Збройних Сил на основі об'єднання ВПС та Військ ППО були:
відсутність науково-обґрунтованої програми об'єднання ВПС та Військ ППО;
ведення будівництва нового виду Збройних Сил без врахування реального економічного стану в державі;
недостатня професійна компетентність керівництва при проведенні таких масштабних заходів військової реорганізації;
великий вплив суб'єктивного фактору.
В той же час концепція будівництва єдиного виду мала і позитивні наслідки, оскільки сама ідея була досить прогресивною, тому що містила раціональне зерно вирішення багатьох проблем і обіцяла у разі її здійснення значну економію фінансових та матеріально-технічних ресурсів.
Так, Росія, розпочавши в липні 1997 р. організаційні заходи, зуміла 1 січня 1999 р. завершити їх створенням нового виду, ефективність застосування якого була високо оцінена керівництвом Російської Федерації в ході стратегічного навчання "Захід-99" [29, с.4].
Під час роботи над створенням Державної програми реформування та розвитку Збройних Сил на період до 2005 р. виникли перспективні плани об'єднання Військово-Повітряних Сил та Військ Протиповітряної оборони, які впродовж 2005 р. все таки були реалізовані створенням нового виду - Повітряних Сил Збройних Сил України. Виконуючи організаційні заходи щодо створення Повітряних Сил, керівництвом держави у повній мірі було враховано попередній вітчизняний досвід будівництва Військ Повітряної Оборони.

Джерела

1. Державна програма реформування та розвитку Збройних Сил України на період до 2005 року // Народна армія. - 2000. - № 188. - С. 3.
2. І буде три види Збройних Сил України (Інф. " Народної армії" ) // Народна армія. - 2000. - № 233. - С. 2.
3. Військове будівництво в Україні в ХХ столітті: історичний нарис, події, портрети / За заг. ред. Кузьмука О. І. - К.: Видавничий Дім "Ін Юре", 2001. - С. 277-278.
4. Папікян А. Збройні Сили України ХХ ст. - Л.: КП "Видавництво Кобзар", 1999. - С. 88.
5. Гриневич В., Гриневич Л., Якимович Б. та ін. Історія українського війська. (1917-1995). Упоряд. Я. Дашкевич. - Львів: Світ, 1996. - С. 771.
6. Військове законодавство України: Збірник нормативних актів. Станом на 1 лютого 1999 р. / Саганюк та ін. (укл.). В. І. Кравченко (ред.). - 2 вид. - К.: Атіка, 1999. - С. 36.
7. Архів Верховної Ради України (далі - АВР України). - Ф. Р-1. - Оп. 22. - Спр. 2179. - Арк. 143.
8. Антонець В. Концептуальні основи будівництва Військово-Повітряних Сил України // Наука і оборона. - 1998. - № 1. - С. 9-14.
9. Die Luftstreitkrafte der Ukraine // Flieger Revue. - 1996. - № 4. - S. 26.
10. Галузевий державний архів Міністерства оборони України (далі ? ГДА МО України). - Ф. 3096. - Оп. 12792. - Спр. 1. - Арк. 45.
11. Олійник С. Виникнення пострадянських армій: український варіант // Народна армія. - 1994. - № 107. - С. 3.
12. Про невідкладні заходи по будівництву Збройних Сил України: Указ Президента України №209 від 5 квітня 1992 р. // Укази Президента України (1991-1994 рр.) / Зі змін. і доп. станом на 1 січня 1997 р. - К.: Мінюст. України. - 1997. - Т. 1. - С. 505-506.
13. Центральний державний архів вищих органів влади та управління України (далі - ЦДА ВОВУ України). - Ф. 5233. - Оп. 1. - Спр. 43. - Арк. 61.
14. Лисица Н. Командующий ВВС Украины генерал-лейтенант Валерий Васильев: Авиаторы сделали свой выбор - служить народу Украины // Народная армия. - 1992. - № 97. - С. 1.
15. ЦДА ВОВУ України. - Ф. 5233. - Оп. 1. - Спр. 43. - Арк. 214-216.
16. АВР України. - Ф.Р-1. - Оп. 22. - Спр. 2179. - Арк. 96-112.
17. В Министерстве обороны Украины: Будут Войска. Воздушной обороны // Народна армія. - 1992. - № 161. - С. 1.
18. ЦДА ВОВУ України. - Ф. 5233. - Оп. 1. - Спр. 141. - Арк.171-178.
19. Про командуючого Військово-Повітряними Силами України: Наказ Міністра оборони України №29 від 17 лютого 1993 р. // Народна армія. - 1993. - № 31. - С. 1.
20. Морозов К. Ми впевнено будуємо сучасну армію // Військ України. - 1993. - № 8. - С. 7.
21. Збройні Сили України: стан та проблеми розбудови / О. Я. Маначинський, В. Ф. Онищук, М. І. Онищук та ін. - К.: Національний ін-т стратег. дослід., 1994. - Вип. 27. - С. 16.
22. Заява колегії Міністерства оборони України // Народна армія. - 1993. - №140. - С. 1.
23. АВР України. - Ф.Р-1. - Оп. 22. - Спр. 2202. - Арк. 5-6.
24. Про виконуючого обов'язки Міністра оброни України: Указ Президента України від 4 жовтня 1993 р. // Народна армія. - 1993. - № 185. - С. 1.
25. ГДА МО України. - Ф. 2859. - Оп. 10023. - Спр. 1. - Арк. 1.
26. ЦДА ВОВУ України. - Ф. 5233. - Оп. 1. - Спр. 371. - Арк. 30.
27. Лопатін М. Війська Повітряної Оборони України ? новий вид Збройних Сил // Військо України. - 1995. - № 3- 4. - С. 4-7.
28. ГДА МО України. - Ф. 2859. - Оп. 10023. - Спр. 1. - Арк. 2.
29. Дейнекин П., Рог В. Ответственность за своё пространство // Независимое военное обозрение. - 2002. - № 33. - С. 4.

До змісту "Воєнна історія" #4-6 за 2004 рік